ПРОБЛЕМА СТАЛКІНГУ КРІЗЬ ПРИЗМУ ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ (частина 1)
[Tags|шаманські практики]М.В. Бевз
Проблема сталкінгу (англ. stalking від stalk – підкрадатися) відома з легкої руки братів Стругацьких у їх повісті “Пікнік на узбіччі”. Розвиток та поширення цієї проблеми у вітчизняній культурі набув своєрідного тлумачення у відомому кінофільмі “Сталкер” за сценарієм А.Тарковського. Теоретичного оформлення проблема сталкінгу набрала у вченнях К.Кастанеди, Т.Мареза, Д.Уільямса та ін.
Епістемологічною основою сталкінгу є аналітична та екзистенціальна філософії, психологія тощо. Так, теоретичні пізнавальні проблеми Р.Авенаріуса, З.Фрейда, Е.Фромма, К.Г. Юнга та ін. дістали специфічного тлумачення, ніби оживаючи у вченнях К.Кастанеди, Т.Мареза та ін. Водночас так звані проективні проблеми, на нашу думку, доповнюються новими – інтроективними, формуючи і новий феномен у світовій культурі – інтроективну філософію, філософію прийняття. Так, відоме тлумачення Р.Авенаріусом поняття “інтроекція” набуло нових смислових навантажень: “взяти” чи “вкласти”. Так, “взяти” у філософських світоглядних константах передбачає активного суб’єкта сприйняття/прийняття, тоді як “вкласти” дедукує розуміння різноманітних пасивних станів індивіда, коли він стає лише об’єктом впливу.
Проблема виявляється у тому, що людство наближається до етапу розвитку, коли соціальна відповідальність суб’єкта сприйняття “зміщується”, оскільки юридичний суб’єкт (соціальні інститути, включаючи державні, державно-правові тощо) в усіх його вимірах перебрав на себе відповідальність за поступ суспільства. Державне, суспільне стало домінуючим, однак, сучасний стан державного регулювання маскується тіньовими інтересами, розчарування та зневіра пересічних громадян знаходять свій вираз у протестних формах так званого звільнення, спасіння, що можуть бути визначені і як соціальний феномен “втечі”.
Так, сучасний “фахівець” достеменно володіє необізнаною аудиторією, “вкладаючи” необхідні світоглядні моменти, закладаючи, таким чином, напередпередбачувану соціально-біологічну активність пересічних громадян. Сталкінг, як одна з можливих психотерапевтичних масових (для мас!) методик впливу, успішно працює на політичних “ринках”, що власне і становить проблемну ситуацію. До того ж, ця проблема не підлягає науковому аналізу. Відсутність останнього при повному потуранні з боку відповідальних соціальних інститутів, стихійність вказаних процесів повинні викликати державну стурбованість.
У Стругацьких поняття “зона” набуло значення “отвору”, тобто “виходу” у загадкове, втаємничене і, водночас, лякливе майбутнє [3, 43]. Ідея “пікніка” здобула "ранг" естетико-літературного мистецького прийому. Автори використали так зване відвідування планети Зе прибульцями, які, хоча і відлетіли, але вже змінили “узбіччя”: завдяки їх перебуванню на Землі люди стали причетними до чогось надзвичайного для них. Такого етимологічного змісту і набуло поняття “зона”. Відвідування зони і стало професією сталкера, тобто того, хто зазіхає на “чудеса” цієї “зони”. Описані і феномени зони: світіння, підвищена гравітація, золота куля, що виконує бажане тощо. Одночасно Стругацькими постулювалось ксенологічне вчення, тобто вчення про космічний розум: він визначався як складний інстинкт (програма), що полягає у здатності використовувати сили навколишнього світу [3, 123]. Відвідування зони – це чудесна подорож, водночас, і небезпечна.
Для нашого розгляду важлива сама молитва (максима!) Редрика Шухарта, головного персонажу – першого сталкера: “Щастя для всіх, задарма, і нехай ніхто не буде ображеним!” [3, 183]. Що ж до загального сюжетного фону, то, якщо брати Стругацькі вели мову про можливу пересторогу, тобто натякаючи на небезпеку термоядерної епохи, кризу особистості тощо, поєднуючи їх водночас із державницьким тиском на особистість, то у А.Тарковського сталкінг описується вже суто у термінах особистісної психології, а головний герой є уособленням особистісної трагедії. Зона, як термін, може мати цілий перелік тлумачень у вітчизняній культурі. Соціально-політичний характер кризи самого А.Тарковського експлікується неявно, тобто у метафоричній формі. Іншими словами, його “сталкер”, на відміну від “сталкера” братів Стругацьких, перетворюється у заручника соціальної драми: ми маємо різновид соціально-психологічного вакууму, особистісної кризи, внутрішньособистісного конфлікту, нещастя тощо, що у даний час може розглядатись і як форма соціального протесту.
Проблема сталкінгу, як у “Пікніку на узбіччі”, так і у “Сталкері”, у так званому вузькому розумінні ще не заслуговує на визнання, тобто ще не є власне науковою проблемою. У цих авторів сталкінг, за визначенням, є художнім засобом, прийомом, що, мабуть, і дає можливість за суто естетичним виявити і соціально-політичні позиції авторів. Однак, саме такі підходи і неявно задають авторські задуми, тяжіючи до так званого загальнокультурного фону, здебільшого естетичного, закликаючи читача (глядача, у випадку А.Тарковського) і до дискурсу на загальні філософські проблеми.
Якщо творчість К.Кастанеди, на наш погляд, є проміжним етапом на шляху до формування сталкінгу як наукової проблеми, то вже позиція Т.Мареза є ступним кроком. Сам К.Кастанеда визнає себе як філософ та антрополог. Наприклад, вчення К.Кастанеди С.Алімарін та А.Барабашев тлумачать таким, що здатне подолати стереотипне, тобто стале і, водночас, застаріле [1, 41].
Якщо припустити, що 1988 рік – це очікування у вітчизняному ареалі завершення так званих перебудовчих процесів на фоні загальної соціально-економічної кризи, очікування позитивного нового у житті кожного громадянина, то звідси дедукується і припущення, і інтерес до філософських бестселерів К.Кастанеди. Звернімо увагу: пересічний громадянин “здобував” вчення про “два потоки життя”, першим кроком у “пізнанні” реальності ставало втручання у звичайний сон, другим – “втручання” у саму реальність. Важливим ставало і те, що таке пізнання офорлось як шлях воїна: знання тіла, припинення так званого внутрішнього діалогу, відмова від тонального, тобто набутого, життєвого досвіду, формування тієї частини в нас, яка “не існує для нас” тощо.
Так, Карлос Кастанеда вів мову про два типи людського усвідомлення, а саме: “права сторона” (буденна свідомість) і “ліва сторона” (вища форма знання) [2, 7]. Якщо співвіднести такий аналіз з півкулевою асиметрією мозку людини, то, на наш погляд, автору вдається редукувати складні проблеми до профанного рівня. Автор спрощено зводить “ліву сторону” до рівня “видіння”, мистецтва мага, яке ставало доступним і пересічності. Знову ж таки, реалізувалась головна молитва Р.Шухарта: “Щастя для всіх, задарма!” Іншими словами, задавався образ пересічної особистості, який базується на спрощеній моделі сприйняття, а саме: ефемерності людського життя, ілюзії, марному сподіванні, сні тощо.
Пізнання “правої сторони” повинно закінчуватись так званою драмою пізнання – відважним стрибком у “прірву” [2, 8]. Кастанеда і вів мову про здатність абсолютної довіри громадян, про здатність перемогти раціональний страх перед лицем реального знищення. Якщо вбачати у такій субкультурі так звану практичну магію, то можна лише здогадуватись, звідки та на яких підставах у колишньому Радянському Союзі на початку дев’яностих з’явилось покоління “магів”, які за допомогою чарівних “пасів” та “слів” водили бажаючих у “зону”. Так, провидці, вели за собою “безстрашних воїнів”, вимагаючи лише одного – сліпої (абсолютної) віри. А звідси і вчення “лівої” чи “правої” сторін, а саме: про усвідомлення, сталкінг, намір.
Так, йшлося про нових людей – партію Нагваля. Кожен Нагваль повинен був бути у стані підвищеного усвідомлення, тобто стати Толтеком [2, 11]. Воїн повинен згоріти у “вогні зсередини”, “подолавши” бар’єр сприйняття [2, 253], зруйнувавши буденний світ (“правої сторони”). А “світів” є аж сім [2, 257]. У новому “світі” чистого білого світла раціональна думка зникає, залишається лише “сліпуче сяйво променистої білизни” [2, 256]. Подолавши бар’єр сприйняття, воїн знищує полум’я усвідомлення, зберігаючи “самоусвідомлення” [2, 259]. Повне усвідомлення, повна свобода стають викликом смерті, які необхідно прийняти як дар [2, 262].
Отже, Карлос Кастанеда “творить” психічну реальність, яку вчить сприймати як вузли енергетичних полів-часу [2, 266], як силу. Знання цієї сили і робить пересічного громадянина воїном, Нагвалем. Саму ж проблему у цілому К.Кастанеда зводить до... візуалізації [2, 269]. Що ж, мистецтво сталкінгу стає усвідомленням того, що сприйняття світу можна змінити [2, 270]. Світ стає метафорою, сприйняття – спогляданням. І висновок К.Кастанеди: усвідомлення відбувається не завдяки сприйняттю, а завдяки силі, наміру, що стає можливістю сприйняття “лівої сторони”. Контроль поведінки і визначається як сталкінг, але при цьому досвід “лівої сторони” переводиться ніби у сферу “правої сторони”.
Теун Марез, по суті, “науковий” упорядник, виступив “проти” магії, виділяючи три рівні уваги: раціональний, ірраціональний та кільця сили [4, 11]. Саме третій рівень, на його думку, і позбувся магії. На третьому рівні думка, розум стають силою як баченням, долаючи, нарешті, попередні дві форми уваги.
Сталкінг – це вже не просто здатність до чудесного чи мистецтво воїна. Сприйняття – це погляд на світ, переконання – міф, пастка, життя – сон, боротьба з міфом, тобто все є пасткою. Пізнати, зрозуміти, визнати, прийняти – усе це етапи переображення [4, 55]. Життя – це хаос можливостей, а сталкінг – це перегляд та стирання особистої історії [4, 58]. Сприйняття є лише мірою розуміння.
Теун Марез проводить паралель між герметизмом, “філософським каменем”, “жезлом” Мойсея, мечем короля Артура тощо. Все це індукує думку, що Нагваль – це і є відоме поняття “дух”, Так, фізичний світ ототожнюється з тілом, а Дух – із Розумом. Людина, за Т.Марезом, – і не тіло, і не дух. Сталкінг виступає контрольованою глупотою, а сам сталкер – майстром [4, 82].
Особливістю сталкінгу є і так зване мистецтво сновидіння, яке підпорядковується певним правилам. Суттю такого мистецтва є пробудження уві сні, а похідним те, що “воїн” сам обирає свою “битву”, або, іншими словами, сталкер, імпровізуючи, здійснює “стрибок” у непізнане [4, 100].
При цьому сталкінг попереджає: “Будьте обережні у своїх бажаннях, – вони можуть збутися”. Водночас, він допомагає виявити один з важливих недоліків суб’єкта сприйняття, а саме: відчуття власної важливості, яке Т.Марез визначає через поняття “тиран”, поділяючи його на чотири підтипи: 1) дрібні тирани – ті, кому подобається досаждати іншим. Такі люди жорстокі, вередливі, хитрі і нещирі, але водночас кмітливі, оскільки залишаються у межах закону; 2) ті, що уникають фізичної жорстокості, обмежуючись емоційним і інтелектуальним насиллям (керівники, роботодавці, тому вони й уникають покарання); 3) тиранять тих, хто породжує їх гнів – не вміють користуватися законом, не кмітливі, тому до них належать, в основному, сусіди, родичі, колишні друзі тощо; 4) буркуни – ті тирани, що завжди знаходять похибки [4, 117].
Звичайні люди, згідно з теорією сталкінгу, уникають боротьби, тоді як сталкер розуміє, що він бачить у світі те, ким він є сам: він звинувачує себе, а прості люди – весь світ. Тональ, як одне з основних понять сталкінгу, фіксує традиційне поняття “особистість”. Наприклад, егоїст – це той, хто вважає, що інші не живуть за його правилами. Воїн же, керує всім, нічим не керуючи, обирає битву тут і зараз. Наприклад, при сильному супернику може й призупинити опір, формуючи у останнього ілюзію перемоги [4, 186].
Теун Марез у визначенні сталкінгу іде далі К.Кастанеди, коли веде мову про групову свідомість, тобто загальну Силу, тоді сон – це конформність. Що ж до сприйняття свого внутрішнього “Я”, то воно, власне, і є істинним знанням. Очевидним стає і саме джерело мудрості Т.Мареза, коли він веде мову про сім електромагнітних центрів кокона [4, 157], тобто йдеться про так звані чакри східної культури.
Так, внутрішній діалог “спиняється”, коли стерта особиста історія, тобто усунута соціальна зумовленість, але ж тоді зникає поняття “ворога”, оскільки воно є лише випробовуванням. Залишається сама здатність приймати рішення, яка базується на вмінні розрізняти, стає простою... ідентифікацією. Навіть поразка – це плата за досвід. Водночас, для воїна час спиняється в “Я” (зникає і простір). Звичайне усвідомлення призупиняється, зникає не тільки думка й емоції, а й помста, гнів тощо [4, 173].
Час стає нелінійним, воїн стає тим, з чим він себе ототожнює, а звідси і джерело сили. Головною ознакою воїна стає наявність іншої логіки, наміру, а звідси – й особлива стійкість, витримка, терпіння тощо. Наприклад, поблажливість – це прояв стійкості, коли терпіння досягає добре натягнутої тятиви лука (легкість!). Отже, внутрішнє напруження небезпечне, оскільки воно є усвідомленим очікуванням. Так, воїн сам обирає момент застосування сили, тобто його дії не нав’язуються зовнішніми обставинами.